Содержание

Книга I. Диагностика.. 3

   Предисловие.. 5

   Введение: что за зверь такой?. 7

      Психосоматика. 7

      Резонанс. 9

      Не-массаж... 9

   Примерная проекция психосоматики на тело (спину) 12

   Ключи к пограничным способностям.. 43

      Управление вниманием.. 44

      Первый опыт с партнером.. 53

      Откуда приходят мысли. 54

      Олень. 59

      Граница себя. 60

      Проявленная и не проявленная пустота. 62

   Практика.. 64

      Пальцы или локти. 64

      Внутренний экран. 68

      Информационные уровни. Углубление опыта. 71

      Целеполагание. 90

      Наводки и нечувствительность клиента. 92

      Собственная безопасность. 95

 

Книга II. Стратегии терапии.. 99

   Предисловие ко второй части.. 101

      Дистантные техники работы.. 102

      Психика vs физика / психосоматика и гиподинамия. 106

      О зонах комфорта, скуке и самореализации. 110

   Еще немного картирования. 116

      Поясница, основание позвоночника. 116

      Психосоматика хронических и аутоиммунных заболеваний. 119

      Психосоматика нарушений веса: психический уровень. 125

      Психосоматика нарушений веса: физический уровень. 129

      Еда и эмоции. 133

      Сказание о ровной попе. 135

      Про травмы коленей. 137

   Картирование ментального тела.. 140

      Основные каналы.. 140

      Основные элементы в ментальном поле. 141

      Распределение психических функций по чакрам.. 145

   Терапия. 150

      Почему хорошим людям плохо?. 150

      Виды травм.. 152

      Запреты и принуждения. 155

      Психосоматика у детей. 162

      Выводы.. 167

      Как «чиститься» после работы с людьми?. 169

   Вместо послесловия. 172

   Рекомендуемая литература.. 177

   Полезные ссылки  178

Передмова

Що спонукало мене написати цю книгу? Коли я проводив майстер-класи, тренінги та інтенсиви, студенти дуже часто запитували: що і де можна почитати на цю тему? І, по суті, мені не було чого їм відповісти. Справді, що потрібно прочитати, щоб навчитися відчувати або бачити? Хіба не стануть прочитані слова лише перешкодою на шляху до справжнього переживання?

Мені здається, що я готовий скласти такі слова й вправи, які — за умови певного зусилля — можуть перетворитися на розуміння й досвід.

Окрім теоретичної частини, яку можна просто прочитати, ця книга містить низку вправ, які потрібно виконувати. Не піддавайтеся спокусі «зрозуміти, що вийде». Якщо робити чесно — може вийти щось зовсім інше; щось, чого не можна зрозуміти, прорахувати чи змоделювати, але можна відчути й прожити.

Деякі медитативні вправи, наведені в книзі, краще виконувати в групі; знадобиться ведучий, який читатиме текст або проводитиме медитацію.

У будь-якому разі, масаж — це гра для двох; його важко опанувати наодинці. Вам знадобиться партнер.

Наведені вправи я вигадав не сам — у них є автори. Хоча витоки губляться в глибині віків і традицій, у тексті я посилатимусь на авторів, у яких ці вправи були запозичені.

Можливо, деякі концепції, на які спирається книга, здаються дивними, незвичними або навіть неточними. Я не претендую на те, що «так воно і є насправді». Підозрюю, що жодного «так є насправді» насправді не існує. Я також не претендую на вичерпну повноту опису чого-небудь. Всесвіт — нескінченний, а отже, будь-який кінцевий опис буде нескінченно обмеженим.

У цій книзі ви не знайдете ілюстрованих описів масажних прийомів і технік. Натомість ви навчитеся створювати потрібні техніки «на ходу», в реальному часі.

Отже, я запрошую вас у захопливу подорож — у дослідження нескінченності себе й інших людей.

 

Введення: Що за звір такий?

Психосоматика

Отже: що ж це таке — резонансний, психосоматичний, та ще й не-масаж?

Не секрет, що кожне стресове переживання, кожна непрожита емоція, весь неінтегрований досвід — так чи інакше — відображається на тілі. Ба більше, тіло в реальному часі відображає наш емоційний і ментальний стан. Воно віддзеркалює все те, що є найбільш актуальним, найбільш важливим для нас саме зараз, що найсильніше визначає наше життя — незалежно від того, усвідомлюємо ми це чи ні. Такий взаємозв’язок психіки й тіла (соми) і називається психосоматикою.

Існує навіть окрема дисципліна — тілесно-орієнтована терапія, ідея якої полягає в тому, що, розслабляючи певні м’язові блоки в тілі, можна зняти відповідні блоки в свідомості.[1] Ба більше, якщо в стані підвищеної концентрації направити свою увагу на проблемну ділянку тіла, можна побачити або усвідомити, чим викликаний цей блок.

Звісно, будь-яка масажна техніка впливає на емоційний і ментальний стан людини, тому в певному сенсі будь-який масаж — психосоматичний. Хороший масаж гармонізує емоційний і фізичний стан. На певний час.

Але в ідеалі варто було б розібратися і з причинами порушень. А для цього в класичному масажі просто немає інструментів. У тілесно-орієнтованій терапії — є. У психоаналізі, регресійному аналізі, гештальт-терапії, розстановках за Геллінгером — теж є. А в масажі — практично немає.

Ви можете заперечити: як же так, адже існують цілі карти, які демонструють, яка тілесна проблема або хвороба відповідає якій емоції чи ментальній установці. Наприклад, печінка — це злість, нирки — страхи й недовіра, тощо. Але давайте на хвилину залишимо осторонь принципову неточність цих карт і неоднозначність відповідностей та інтерпретацій, викликану тим, що астральне (емоційне) тіло — дев’ятивимірне, ментальне — одинадцятивимірне, і однозначно прив’язати всі нюанси до тривимірного фізичного тіла навряд чи можливо.

Уявіть ситуацію: ви працюєте з клієнтом, знаходите блок у проекції печінки й кажете: «У вас тут злість, пане». А клієнт вас запитує: «І що? Злість на кого? Через що? Як давно? У якій ситуації? Це одноразовий випадок чи звичка? Як мені з цим працювати?» І у вас, як у масажиста, немає можливості відповісти на ці запитання. Якщо, звісно, ви не екстрасенс і не ясновидець.

На ці запитання може відповісти саме тілесно-орієнтована терапія. І вона навіть схожа на масаж. Але є нюанс.

Трапляються блоки, в основі яких лежать переживання настільки емоційно насичені, що їхнє пряме згадування поставить нервову систему в стан шоку, а то й руйнування.

Ба більше, трапляються блоки, які клієнт не ідентифікує як проблему. Вони просто не потрапляють у його сприйняття. Витісняються. І людина може роками займатися йогою або психологією й навіть не здогадуватись, що десь у ній є значні, а часом і критичні фізичні та емоційні проблеми.

Таким чином, ми маємо два ключові запитання. Перше: як виявити блоки, про які не знає навіть сам клієнт. І друге: як у процесі масажу дізнатися зміст блоку, його передісторію.

Відповідь вражає своєю очевидністю й несподіваністю: відчути. І тут же виникає наступне запитання: як? Ви ж не екстрасенс і не ясновидець!?

Не екстрасенс і не ясновидець… А чому, власне, ви так думаєте? Чому б і ні?

Резонанс

Існує методика, яка дозволяє за короткий час активувати й розвинути в собі підвищену чутливість (екстрасенсорику) та багато іншого. Ця методика базується на одному-єдиному стані — стані резонансу. Саме він дозволяє відчувати, де і як у людини болить; як із цим працювати на рівні тіла; які можуть бути причини. Відчувати — не думаючи й не аналізуючи. Бачити. Просто тому, що ми всі — схожі. Створені за образом і подобою. У нас подібні тіла, подібні нервові системи. І всі програми, сценарії та патерни, які живуть в іншій людині, існують десь і в мені — в моїй колективній або архетипічній свідомості, підсвідомості чи надсвідомості. Ми схожі. А отже, відповіді вже є. Потрібно лише їх витягти.

Не-масаж

Гаразд. Тепер ми можемо перевести подих і розібратися з найпростішим — це все ж таки масаж чи не масаж?

Якось звично склалося, що масаж — це щось приємно-погладжувальне, з ароматними оліями, де вас люблять, гладять, мнуть і часом розтягують. Загалом — явно розслаблюють.

Натомість резонансний психосоматичний не-масаж — це техніка, де вам роблять боляче. Майстер знаходить болісну точку, впирається в неї, наприклад, ліктем (!) — і тримає. Тримає, доки біль не відпустить.

Навіщо ж так жорстко? З кількох причин.

Передусім тому, що там, де боляче — там і проблема. Майстерність полягає в тому, щоб відчувати навіть ті болісні точки, про які клієнт сам не здогадується. Відчувати розташування й глибину, чим і з якою силою потрібно натиснути, і як довго утримувати.

Механізм тут такий. Психосоматичні блоки накопичуються переважно в дрібній мускулатурі, зв’язках і сполучних тканинах. Велика мускулатура й великі зв’язки задіяні в повсякденному житті, і щоб там виникли серйозні порушення — треба дуже постаратися. Дрібна ж мускулатура, навпаки, до певної міри замінна. Можна роками обходитися без половини дрібної мускулатури. Так, постава страждає; так, іноді важко дихати; так, руки-ноги німіють; так, болить поперек — але нічого, якось справляємося!

Таким чином, дрібна мускулатура більш схильна до спазмування або атрофії. Але кожен напружений дрібний м’яз має гранично допустиме навантаження: якщо натиснути сильніше — він мимоволі розслабиться, спазм відпустить. Причому розслаблення відбувається швидко — в межах однієї хвилини.

І в той момент, коли м’яз бореться з зовнішнім навантаженням, із нього значно легше витягти інформацію про причини проблеми. І проговорити клієнту. Якщо інформація озвучена точно, вона резонує з тілом-свідомістю клієнта, спазм відпускає одночасно в свідомості й у тілі, і блок руйнується — надовго або назавжди.

При цьому вивільняється така кількість енергії, що людина переживає дуже глибоке розслаблення, внутрішній спокій і водночас — приплив сил і гарного настрою аж до ейфорії.

А чи можна працювати м’якше?

На рівні тіла — мабуть, можна. Але тоді робота буде повільною, не такою глибокою і, часто, з втратою інформаційного аспекту. Техніка, про яку йдеться, — найефективніша масажна техніка, доступна мені на даний момент.

Втім, є один нюанс: чим глибший енерго-інформаційний рівень, на якому ведеться робота, тим менша потреба в жорсткому фізичному впливі на тіло. Доступність енерго-інформаційних рівнів визначається здатністю майстра до концентрації й відкритістю клієнта. Але про це — згодом.

 

Передмова до другої частини

Спочатку я планував написати другу частину книги одразу після першої — що було б логічним. Але, як то кажуть, коли люди планують — боги сміються. Щоб сформувати в собі ті самі «стратегії терапії», мені довелося досить глибоко зануритися в область людської психіки та психоенергетики. Настільки глибоко, що в процесі я припинив працювати руками — це втратило актуальність.

Тому між першою і другою частинами вийшли три повноцінні книги, які не мають прямого стосунку до психосоматики.

Отже, «Резонансний психосоматичний не-масаж. Книга 1: Діагностика» описує базовий інструментарій для дослідження людини. Він дозволив виокремити ключові запитання, на які ми маємо відповісти в процесі пізнання себе.

«Короткий посібник із самореалізації, або як навчитися мислити й брати відповідальність за своє життя» містить теоретичну частину та понад пів сотні вправ для самостійної роботи, які дозволяють відповісти на значну частину таких запитань. Я вважаю, що опанування цієї книги є необхідним для кожного, хто бере на себе відповідальність працювати з людьми. Адже перш ніж допомагати іншим — потрібно зібрати себе. І енергетично, і психічно.

«Вирішення батьківського конфлікту» розкриває витоки психічних травм, відокремлює суб’єктивні причини від об’єктивних і окреслює шляхи розв’язання. Це системна методика аналізу людської психіки. Мабуть, найкраща з усіх, якими я користуюсь. Так, вона непроста й розрахована не на одну сесію — але дає найстійкіші результати. Вона про те, як інтерпретувати вже отримані дані й куди дивитися, щоб не залишати в свідомості клієнта білих плям і сліпих зон — у яких, природно, і приховане найважливіше.

«Еволюція разом, або любити не можна боятися» — уже про те, як застосовувати отримані знання на практиці. Як працювати над собою не лише в терапевтичних сесіях, а й у повсякденному житті. Як зробити наш найскладніший виклик — стосунки з протилежною статтю — рушієм безперервного особистісного зростання.

Таким чином, власне терапевтичні підходи, які я використовую для роботи з психічною складовою людини, повністю описані в цих книгах. У них описано, проаналізовано й нерідко перевернуто з ніг на голову багато понять, якими оперує дослідник людської психіки. У цій книзі буде багато явних і неявних посилань на три попередні. Для цілісного розуміння всього, про що тут йтиметься, — їх обов’язково слід прочитати. Інакше є велика небезпека заплутатися в словах і поняттях, вважаючи очевидним те, що насправді зовсім не очевидне — і часто в корені хибне.

Техніки роботи на відстані

В одному з минулих життів, я працював із людьми руками. Про це докладно написано в першій частині «Не-масажу».

З одного боку, тілесного контакту дуже багатьом бракує, а отже — це затребувана навичка. Вона дозволяє на дотик визначити проблемні зони й вимагає порівняно невеликої чутливості. Звісно, досить пристойної — порівняно з загальноприйнятою нечутливістю — але все ж не надзвичайної. Окрім фізичних характеристик, відносно легко зчитується емоційний вміст блоку. Також руками можна «розкрити» емоційний вузол і витягти його на поверхню свідомості.

Однак, окрім емоційного вмісту блоку, є ще й чуттєвий (той, що про почуття; не плутати з відчуттями). Зрозуміло, що поле почуттів тонше за поле емоцій. А ще є ментальний вміст — і він ще тонший, ніж почуття. А ще — кармічний шар… Хоча й «радіус світіння» в них різний.

При близькому контакті більш щільне сенсорно-емоційне поле легко заглушує всі інші. Більше того, воно має схильність «затягувати» майстра в переживання клієнта. Ближнє поле зовсім не є об’єктивним; це свого роду «поле болю», в якому клієнту завжди зле, але суб’єктивно — він завжди має рацію. У результаті майстер автоматично стає на бік клієнта, і клієнту це приємно: ось нарешті хоч хтось мене розуміє! Це надихає його настільки, що на деякий час значно підвищує життєвий тонус, дозволяючи йому… продовжувати крутитися, як білка в колесі своїх звичних шаблонів. У той час як саме його суб’єктивна «правда», найімовірніше, і є причиною його страждань. Але в ближньому полі, в полі високої залученості й сильної емпатії, побачити ситуацію під іншим кутом майже неможливо. Така робота, по суті, є різновидом підтримувальної терапії без серйозного занурення вглиб.

Хоча зрозуміло, що далеко не всі клієнти прагнуть саме цього занурення — частіше навпаки. У більшості випадків вони приходять саме за черговою порцією погладжувань, за черговою стимуляцією.

Крім того, така ступінь залучення для майстра, зі зростанням його чутливості, стає важкою й призводить до емоційного вигорання — аж до відрази.

У якийсь момент хочеться зробити крок назад і подивитися на ситуацію збоку. Що я й зробив.

Виявилося, що з відстані теж доступно багато інформації. Вона якісно інша, ніж при щільному контакті. Взагалі про інше. Більше того, я умовно виокремив чотири інтервали, перехід між якими відчувається як досить чітка межа. Отже:

1. Прямий контакт, пряме доторкання. Навіть тут можна сильно натискати, а можна — ледь торкатися. І те, й інше працює, даючи трохи різне бачення.
2. Дистанція від кількох сантиметрів до приблизно метра. Товщина зовнішньої межі — близько 10 см. Можна було б припустити, що це «поле почуттів», але насправді це радше поле енергоструктур. На цій відстані мені вдавалося ніби розпаковувати структуру кожної чакри, так що вона бачилась як голограма над тілом людини (людина при цьому лежала). Саме цей образ описано як «сферу свідомості» в книзі «Короткий посібник із самореалізації», оскільки кожна така голограма — це проекція свідомості, яка виділяє певний спектр характеристик. Не торкаючись нічого руками, лише променем уваги, можна було досліджувати цю голограму й навіть проводити з нею певну роботу, озвучуючи її; а після завершення — «упаковувати» її назад у тіло. До речі, саме після відкриття цього навику моя Facebook-група стала називатися «Нейропсихологія». Бо це й справді виглядало як операція на спинному мозку. Так, санітари вже на підході, ага ))
3. Дистанція від приблизно 1 до 3 метрів. Товщина зовнішньої межі — близько 25 см. На цій відстані вже нічого не розпаковується, немає жодних голограм, однак саме ця дистанція дала матеріал для книги «Вирішення батьківського конфлікту» — з усіма її загадковими схемами й малюнками.
4. Дистанція від 3 метрів до розмірів планети, як мінімум. До речі, під час роботи по відеозв’язку, якщо відхилитися від екрана — ефект буде як у п.4, а якщо наблизитися — то як у п.3. Зручно регулювати нахилом корпусу.

Ось що важливо: чим щільніший контакт, тим легше клієнту нав’язати свою власну парадигму, свою систему цінностей. Саме з цієї причини деякі клієнти надають перевагу лише контактній тілесній взаємодії — щоб не дозволити майстру зазирнути глибоко всередину; або лише особистим зустрічам — щоб зберегти можливість керувати баченням майстра, контролювати його реакції на рівні поля, тобто й тут продовжувати видавати бажане за дійсне. Деякі, особливо талановиті, продовжують робити це на будь-якій відстані — і подекуди доволі успішно. Зрозуміло, що проблема клієнта не може бути вирішена без виходу з його парадигми, тож тут маємо конфлікт інтересів. Формально людина просить про серйозну роботу, а підсвідомо — щоб її пожаліли, виправдали й ще раз довели їй самій, що тільки вона — герой, а світ лайно і всі проти неї. Про це слід пам’ятати.

Лише зовнішня сфера — далі трьох метрів — дозволяє дивитися на ситуацію максимально об’єктивно. Водночас і суб’єктивне бачення, тобто можливість «дивитися очима клієнта», — теж важливе. Саме на співставленні суб’єктивної й об’єктивної картин відбувається основна аналітична робота.

При цьому «зчитування» поля на будь-якій відстані не обов’язково стає суто умоглядною процедурою. Все ще можливе «зчитування тілом», особливо в діапазоні 1–3 метри. Так само й вплив на поле клієнта — як показала практика, дистанційна робота може викликати навіть сильніші тілесні реакції, ніж контактна.

Жодної окремої методики навчання переліченим навичкам я не передбачав. По суті, вони послідовно еволюціонували з тієї, що описана в першій книзі про «Не-масаж».

Дані, наведені в цій книзі (а також у трьох попередніх), отримані саме шляхом безконтактного зчитування. Вони апелюють не до емоційних установок, які все ж є вторинними, а до ментальних і субментальних рівнів.

Психіка vs фізика / психосоматика та гіподинамія

Отже, всі ви, напевно, знайомі з цим вічним холіваром: що є першопричиною хвороби — психічний стан чи фізичний? З якого боку починати лікування?

Версію про те, що всі хвороби виникають випадково — через інфекції тощо — ми відкинемо як неспроможну. Зупинимося на тому, що хвороби, здебільшого, зумовлені способом життя людини. Зрештою, опірність тим самим інфекціям (імунітет) сильно варіюється — і теж визначається способом життя.

А спосіб життя можна розкласти на кілька складових — і вже тоді шукати зв’язки між ними. Отже, складові:

• Фізична активність: кількість і різноманітність фізичних навантажень; можливість робити паузи між навантаженнями, відпочивати й відновлюватися. Якщо немає навантажень — тіло атрофується. Тому «фізики» кажуть, що причина всіх хвороб — гіподинамія. Якщо немає відпочинку — тіло спочатку перенапружується, а потім руйнується, бо не встигає регенерувати. Отже, секрет не просто в кількості й різноманітності фізичних навантажень, а в правильному чергуванні напруги й відпочинку.
• Психічне оточення, рівень стресу. Загалом, людина людині — надподразник, тому будь-яка присутність іншої людини — це навантаження для психіки. При цьому наш мозок по-різному обробляє спілкування з однією людиною чи з групою, з діловими партнерами чи з родичами тощо. Буквально для кожного типу взаємодії передбачено свій сценарій, і задіяні різні відділи мозку. Отже, за аналогією з «фізикою», тут важливі і різноманітність психічного навантаження, і паузи у вигляді можливості побути наодинці. А що ми маємо на практиці? На роботі — натовп (для мозку більше ніж одна людина — вже натовп). Вдома — теж натовп. Дорога туди й назад — у натовпі. Постійний інформаційний шум у вигляді телевізора, радіо, інтернету, соцмереж тощо. У результаті, спілкування один-на-один майже зникає; про самотність я взагалі мовчу. Про який баланс психічного навантаження можна говорити в таких умовах?

Тим часом давно відома взаємозалежність між моторикою й мисленням. Наприклад: думати ефективніше в нерухомості, але прийняття рішень потрібно закріплювати фізичною дією. Це означає, що психічне оточення безпосередньо впливає на нашу фізичну динаміку.

Наприклад, у стресі ми схильні обмежувати свою фізичну активність, зменшувати амплітуду рухів або взагалі завмирати. Навіть проста присутність іншої людини поруч достатня, щоб ми почали підсвідомо обмежувати, «сковувати» свої рухи. Підлаштовуватись. Це вже передумови гіподинамії. Звісно, на різних людей і типи стосунків ми реагуємо по-різному. І по-різному «сковуємо» себе.

Якщо ж хтось постійно поруч — це «самообмеження», по суті, не припиняється ніколи. Які саме рухи починають «випадати» — у кожного по-своєму. Але саме ці «втрачені» рухи й визначають, якими хворобами ми згодом захворіємо.

Крім того, порушується режим дня. Мені, наприклад, краще думається в першій половині дня — але тільки якщо навколо тихо. Думати в шумі я не можу. У результаті я змушений переносити своє мислення на той час доби, коли тихо, бо всі сплять. Тобто — в ніч. І тоді я стаю «совою».

Аналогічно з режимом харчування. Відомо, що за допомогою їжі ми, серед іншого, намагаємося регулювати свій психічний стан. Починаючи з найпростішого «заїдання» стресу й закінчуючи тим, що деякі люди в стресі взагалі не можуть їсти, а інші — дуже навіть можуть, але не чують сигналу насичення, бо смак їжі їм потрібен лише для того, щоб відволіктись і не чути нічого навколо.

При цьому будь-яке фізичне навантаження в стані емоційного стресу навряд чи піде на користь. Тобто біг підтюпцем у парку й біг галопом із сумками по магазинах — це зовсім різні види спорту, і вони не взаємозамінні. Якщо в стані психічного стресу ви спробуєте дати навантаження на «скуту» групу м’язів — найімовірніше, ви ці м’язи просто порвете. Але користі точно не буде.

Таким чином, психічне оточення й загальний рівень стресу мають чи не вирішальний вплив на наш режим дня (сну), режим харчування, склад самого харчування, цикл фізичної й ментальної активності тощо. Недарма кажуть, що характер — це переривання природної саморегуляції організму[1]! Так, психосоматика — це саме плата за соціалізацію.

Те, які люди постійно присутні поруч із нами, і наші стосунки з ними — визначають наші психосоматичні симптоми. Але що характерно — змінити свої стосунки з ними неможливо без їхньої участі; це завжди гра для двох. Можна до певної міри змінити своє ставлення до них — але навіть для цього спершу потрібно віддалитися від них на якийсь час. І навіть після цього — ретельно дозувати спілкування. Проблема ж не в тому, що людина людині — стрес, а в тому, що це статичний стрес: у межах роботи й сім’ї ми маємо вкрай мало можливостей, наприклад, відпочити від нього наодинці з собою. Як і у випадку з фізичним навантаженням, яке теж є стресом — усе вирішує різноманітність і можливість відпочинку. Згадайте, до речі, класичну фантазію про те, що стосунки — це «завжди разом».

З іншого боку, так само очевидно, що за допомогою фізичної активності можна впливати на свій емоційний стан — і це певною мірою компенсує вплив психічного стресу. Але питання в іншому — навіщо? Навіщо шукати способи компенсації, якщо краще подумати про те, як вплинути на причину? Тобто — позбутися токсичних людей у своєму оточенні й налагодити здорову динаміку зустрічей і розставань з іншими? Але це вже завдання психології й психотерапії.

А це означає, що підходити до проблем психосоматики потрібно одночасно з різних боків — і з боку «фізики», і з боку психіки. Лише разом вони дадуть стійкий результат.

 

(кінець безплатного фрагменту)